«Ніколи не буде так, як раніше», - промова Блаженнішого Святослава в Австралії (Мельбурн-Сідней, вересень 2014 року)

Як вступ до свого виступу я хотів би процитувати слова Блаженнішого Любомира, сказані режисерові фільму в Києві в листопаді минулого року, коли розпочалися студентські протести. Це були слова: «Ніколи не буде так, як раніше».

На мій погляд, це дуже глибокі і значущі слова, бо передусім вказують, що ці події, які сталися на наших очах, є свідченням постання нової України. Це початок нового етапу в історії нашого українського суспільства, в історії наших вірян в Україні та діаспорі. Те, що відбувається сьогодні в Україні, впливає на все життя нашої Церкви. Наші віруючі реагують на це по-різному, проте одне можна сказати напевно: те, що сьогодні відбувається, є чимось цілковито новим.

 

1. ЦЕРКВА І УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Україна тільки недавно пережила Революцію гідності. У чому була її суть? Насамперед, як вже згадувалося, це була моральна революція.

Під час цієї промови ви часто чутимете слово «майдан». Що означає це слово? По-перше, воно є синонімом поняття «площа». Це старе слово, що зрозуміле в багатьох мовах, навіть в Індії, оскільки походить з «індоєвропейської» мовної групи. Значення цього слова стосується центральної площі в місті Києві – Майдану Незалежності – найважливішої площі в Україні.

По-друге, слово стало означати особливий вид «мирного протесту», заснованого українцями, оскільки протест був на Майдані: сотні тисяч зібралися, щоб стояти гуртом протягом багатьох місяців, навіть у люту українську зиму на знак незгоди з деспотичним і корумпованим режимом.

По-третє, це місце, де була пролита кров, – кров мирних демонстрантів! На Майдані була складена жертва тих, хто пролив кров за вільну і незалежну Україну. Він став місцем паломництва, молитви і роздумів.

Можливо, цього пострадянського суспільства ще не повністю вдалося витравити... Та так, як було досі, вже ніколи не буде, і це правда

Більшість вимог, висунутих на Майдані наприкінці минулого року і на початку цього року, були моральними вимогами. Можливо, саме тому, вони були абсолютно не зрозумілими українському урядові того часу, який не знав жодної моралі і не міг адекватно реагувати або просто не хотів ніяк реагувати. Вимоги Майдану були: «Ні – корупції», «Ні – неповазі до людини». Я згадую ті дні Майдану, коли в центрі Івано-Франківська молодь несла плакати з гаслом: «Ні – поверненню до СРСР». Для мене це гасло було красномовним, воно показало, що ці турбулентні зміни поклали край пострадянського суспільства в нашій державі, тому ми можемо з упевненістю сказати, що пострадянська Україна більше не існує. Можливо, цього пострадянського суспільства ще не повністю вдалося витравити. У різних частинах України це відбувається по-різному. Та так, як було досі, вже ніколи не буде, і це правда.

Ось чому я охоче ділюся з вами деякими подіями, що відбулися від листопада 2013 року до лютого 2014 року на Майдані Незалежності в Києві. Засоби масової інформації постійно згадують про обіцяне і невиконане укладення Угоди про асоціацію з Європейським Союзом з боку нашого колишнього президента України. Це було тим, що спонукало студентів та інших протестувальників зібратися на головній площі столиці, у Києві. Оскільки уряд відповів силою, протести набрали проєвропейського забарвлення, перетворилися на національний рух відновлення людської гідності в суспільстві, яке зазнало жорстокого поводження з боку корумпованої системи, що відмовилася від безбожного радянського номенклатурного стилю правління тільки в назві, а не по суті, після проголошення незалежності України і падіння Радянського Союзу. Ми, віруючі, не можемо знову й знову дивитися на приниження людської гідності і не реагувати.

Майдан Незалежності став «Майданом людської гідності»: він назавжди перетворив Україну на державу, в якій панує загальна солідарність, що перевершує етнос, мову і навіть певну релігійну приналежність, це сила, котра може подолати тихе чи навіть жорстоке і цинічне ідолопоклонство влади, яким керувався той уряд у своїх утисках. Оскільки ми наполягали на своєму і молилися на різних майданах у всій країні, то не тільки змінили спрямованість протестів на зосередження на людській гідності, а помітили, що Майдан став місцем новозародженої людської гідності. Ставлення одне до одного з любов'ю, зі співчуттям, з гідністю, – це те, що породжує гідність. Це швидко множиться та є передбачуваним у силу своєї природи. Яка зброя індивідуального або масового знищення може витримати люблячу силу людської гідності?

Представники римо-католицької, греко-католицької, різних православних Церков, баптисти, п'ятдесятники, євангелісти та інші християни, єврейські рабини і мусульманські імами огорнули Майдан молитвою

У нас є людська гідність як у Божих дітей, тому ми покликані до вічного єднання з Богом. Серафим Саровський чудово сказав: «Набудьте Духа миру і тисячі навколо вас будуть збережені». Це Святий Дух витав всюди на Майдані гідності. Для декого це був досвід національно-державного будівництва. Для багатьох це був і релігійний досвід. Представники римо-католицької, греко-католицької, різних православних Церков, баптисти, п'ятдесятники, євангелісти та інші християни, єврейські рабини і мусульманські імами огорнули Майдан молитвою. Наші люди молилися, – молилися вдома, у своїх парафіях, на своїх робочих місцях і на екранах своїх комп'ютерів, задіяні в соціальних медіа. Вони молилися особисто і спільно. «Екуменізм спільності» виник на Майдані. Коли ми молилися разом різними мовами і в різних релігійних традиціях, то відчували присутність Бога. Вислів «Бог на нашому боці, тому ми переможемо» – це не просто наївне переконання, ні. Відчуття присутності Бога було дуже глибоким. Багато людей передчували в дні перед тим, як снайпери почали знищувати протестувальників, що ця ніч, ця година може бути останньою годиною нашого життя. І все ж ми всі бачили, що Бог дійсно був з нами. Улюбленою молитвою Майдану були слова Ісаї: «З нами Бог, зрозумійте народи, і покоряйтеся, бо з нами Бог!»

Відразу після великого тріумфу і почуття торжества від втечі негідного  президента, який покинув країну в період кризи, залишивши український Парламент, ми, намагаючись впорядкувати упущення попередньої влади, раптом зіштовхнулися з реальністю російської агресії в Криму і нездатністю Заходу відповісти на цей найнебезпечніший з часу Другої світової війни хід подій. У той час близько 40 тисяч російських військ накопичилися на кордонах України, надалі напускали туман в очі і серця тих людей, які ще не були звільнені Революцією гідності. Розв'язана Росією пропагандистська війна є найбільш хитрим інформаційним нападом з того часу, як повчав Геббельс: якщо ви брехатимете досить довго та досить голосно, то люди неминуче повірять вам.

Глави Церков і релігійних організацій у ті драматичні моменти історії України зрозуміли, що зобов'язані бути проповідниками і миротворцями. Ми намагалися бути посередниками між президентом Януковичем і лідерами опозиції, що стояли там, на Майдані, серед різних людей, між протестантами і озброєною міліцією, щоб проповідувати мир: ми зрозуміли, що це був єдиний спосіб зберегти людські життя і запобігти кровопролиттю. На жаль, це вдалося не повною мірою. Хтось дійсно хотів кровопролиття, щоб показати свою силу. На жаль, сьогодні в Україні ллється кров і є багато людей, які не хочуть миру. Але ми знаємо, що президенти і генерали приходять і йдуть, геополітичні ідеї можуть швидко змінитися, але народи і Церква залишаються постійними.

Якщо ми не маємо миру, то ніколи не матимемо майбутнього

Навіть сьогодні в Україні, коли панує крихке перемир'я, ми, релігійні лідери, повинні думати про майбутнє. Ми повинні сформувати майбутнє, в якому рани зцілені і серця умиротворені, а майбутнє спільне для Східної і Західної Європи, Росії та світового співтовариства. Таке майбутнє може бути створено тільки тоді, коли воно засноване на мирі. Якщо ми не маємо миру, то ніколи не матимемо майбутнього.

В Україні переповідають такий анекдот. Громадянин Росії зустрічає громадянина України і питає його: «Ти один з тих ультранаціоналістичних, фашистських антисемітів, що підтримують уряд у Києві?» А українець відповідає: «Думаю, що так, бо в нашій синагозі всі такі!» Жарти жартами, але політичний гумор часто показує важливі факти. Це благословенний час для українсько-єврейських відносин. Ми разом за правду. Ми разом за країну, яка виборола право приєднатися до сім'ї вільних і демократичних держав через набуту з болем людську гідність.

Можна з упевненістю сказати, що в муках агонії народжується нове українське суспільство. Україна зараз українізується. Сьогодні  з'явилися нові форми українського патріотизму, які можна простежувати в тих областях України, в яких в основному вживалася російська мова, у Харкові, Полтаві, Одесі, Миколаєві, Запоріжжі та Херсоні. Там тепер можна побачити ті гасла, які в 1990-ті роки були відображенням соціальних змін тільки в Західній Україні. Наприклад, на зупинках можна побачити напис «Україна понад усе». Там ​​відбулися величезні зміни в способі мислення народу. A недавнім яскравим прикладом такої зміни стало місто Маріуполь, яке всього лише два чи три місяці тому провело референдум на підтримку «Донецької національної республіки». Сьогодні це місто є дороговказом українського суверенітету на півдні Донецької області. Люди, побачивши російські танки, що входили до їхнього міста, стали на захист не тільки свого населеного пункту, а й усієї України.

 

2. ЦЕРКВА І УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

Протягом усього цього часу ієрархія Української Греко-Католицької Церкви прагнула втримати Церкву поза політикою, не допустити використання з боку державних органів для досягнення своїх цілей. Це дало Церкві можливість залишатися вільною, дало нам свободу говорити правду, - говорити правду президенту і політикам. Водночас Церква була дуже активною в громадянському суспільстві, проповідуючи Євангеліє Христове, навчаючи моральних норм, соціальної доктрини, виступаючи від імені постраждалих, гідність яких перебувала під загрозою, захищаючи життя поранених і стражденних.

Українське суспільство відчинило двері Церкві. Чому? Бо Церква відчинила двері суспільству

Усі ці соціальні процеси, революційні зміни, хворобливі і драматичні події породили нові виклики для нашої Церкви. Я хотів би окреслити ці нові виклики висловом одного протестантського богослова, який презентував богословську конференцію в Києві під час Майдану. Конференція, яка проходила під егідою Українського католицького університету мала назву «Теологія в часи Майдану». Це була фраза: українське суспільство відчинило двері Церкві. Чому? Бо Церква відчинила двері суспільству. Церква була притулком для побитих і переслідуваних. Церква, наші парафії та монастирі, стали підпільними лікарнями, в яких рятували життя. Владика Василь (Тучапець) у Києві створив такий підпільний шпиталь у монастирі отців василіан. У такий спосіб українське суспільство вкотре проявилося як християнське. Церкви, зокрема наша УГКЦ, зуміли відповісти на цей запит. Чи ми переступили поріг відчинених дверей суспільства? Не зовсім, не цілком. У зв’язку з цим з’явилася нова велика небезпека: якщо найближчим часом ми не ввійдемо в ці двері разом зі словами Євангелія, то вони можуть зачинитися. І тоді секуляризація суспільства в Україні та в діаспорі може відбутися набагато швидше, ніж ми собі уявляємо.

Наша Церква в усьому світі діє за принципом: Церква є і завжди буде з народом! За це нас карали, переслідували і за це ми несправедливо звинувачені сьогодні. Святіший Отець Франциск розповів усій Церкві, що пастир повинен знати запах своїх овець. І це завдання для нашої Церкви, для наших єпископів стосовно своєї пастви в цей історичний момент.

Новим викликом для нас стала війна, про яку два чи три місяці тому ніхто навіть не думав і якої не очікував. Ми не знаємо, як і  чим це закінчиться. Слово «війна» вживається загалом на окреслення обставин, в яких живе наша Церква в Україні, і це правда.

Після Майдану ми пережили «постмайданівський стресовий розлад». Його відчули не тільки постраждалі безпосередньо на Майдані, не тільки священики, які стояли поруч із палаючими наметами, а кожен, хто дивився це по телебаченні чи в Інтернеті. Я зустрічав людей із таким "розладом" у Канаді, у Торонто. Я думаю, що кожен із вас розуміє, як наші люди на це реагують і як ця ситуація на них впливає. Ми можемо сказати, що наше суспільство має нові рани, – рани, яких не було півроку тому. Це душевні, емоційні, фізичні рани.

Один із способів підтримання нашої незалежної держави лежить у рамках міжнародної дипломатичної діяльності, яку здійснювала і активно здійснює нині наша Церква

Останніми місяцями більшість наших єпископів в Україні щотижня ховають солдат, які загинули в АТО. Сьогодні фронт на Донбасі є місцем зустрічі з живим Христом. Наші священики знаходяться там з нашим народом, нашими бійцями. Ці капелани піклуються про збереження життя наших військових, вони часто причащають наших солдат на лінії фронту. Сьогодні місцем зустрічі з живим Христом може бути також лікарня. Ми маємо унікальне свідчення того, що місцем зустрічі з живим Христом є військовий госпіталь у Харкові, у якому наші священики забезпечили служіння так, як ми і не уявляли кілька місяців тому. Сьогодні місцем зустрічі з живим Христом можуть бути сім'ї переселенців. В Україні за останні 23 роки існування ніколи не було переселенців. Однак сьогодні кількість людей, які були змушені покинути свої домівки, за офіційними даними, становить понад 230 тисяч, але насправді майже півмільйона осіб покинули місце свого проживання, можливо, назавжди.

Нині наша Церква покликана здійснювати соціальну дияконію. Яким чином ми збираємося це робити? Як у цій соціальній дияконії будуть задіяні українська та діаспорна церкви? Це питання, яке ми повинні серйозно осмислювати відповідно до обставин, які змінюються.

На виклики суспільства має реагувати суспільство і Церква, держава і державні структури. Ми всі говоримо про необхідність збереження єдиної, незалежної і вільної Української Держави, яка сьогодні опинилася в найбільшій небезпеці. Один із способів підтримання нашої незалежної держави лежить у рамках міжнародної дипломатичної діяльності, яку здійснювала і активно здійснює нині наша Церква.

 

3. НОВІ ВИКЛИКИ ДЛЯ НАШОЇ ЦЕРКВИ

Великим благословенням для нашої Церкви, яке ми разом пережили торік, було освячення Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві. Якби ми не освятили Собору торік, то сьогодні, думаю, ніхто з нас не зміг би передбачити, коли ця нагода могла б трапитися. Справді, ми повинні дякувати Господу Богу, що маємо храм, наш Собор у Києві, який все ще не завершений і потребує вашої підтримки, допомоги і солідарності. Під час кровопролитних протестів на Майдані цей храм став для багатьох домом. У недобудованих підвалах ми обслуговували більше ніж вісімсот людей щодня. Хоча не змогли відкрити там лікарні, оскільки будівельні роботи не були завершені, але пропонували нічліг і клінічну допомогу пораненим. Цей храм кияни називають «своїм».

У певний час була небезпека нападу на наш Собор сумнозвісних тітушок. Кияни, які живуть поблизу і протягом довгого часу скептично дивилися на греко-католицький храм як на щось чуже, тепер називають його «наш Собор». І от перед лицем загрози вночі близько двох тисяч киян із кийками в руках прийшли, щоб захистити Собор. Сьогодні цей храм наповнений людьми. За нашими оцінками, щонеділі на Літургії, яких є три, присутні до трьох тисяч осіб. Ми відчинили двері для людей, і Собор наповнився.

Тепер хотів би коротко розповісти про ситуацію в Криму і Донецькій області. У Кримському екзархаті є п'ять парафій. Криму був нанесений серйозний удар. Одного часу всі священики були змушені покинути півострів, але потім повернулися. В Євпаторії нині є наш священик, який має відповідні документи і реєстрацію, може там вільно перебувати. Інші парафії, в Сімферополі, Севастополі, Ялті та Керчі, на жаль, сьогодні не мають постійних священиків. Однак вони отримують допомогу від релігійних організацій. Хоча закон і порядок не вповні там відновлені, проте, відповідно до імміграційного законодавства Російської Федерації, ті священики, які мають українське громадянство, можуть проживати протягом трьох місяців, а потім повинні покинути територію на місяць. Тепер п'ять наших священиків (василіанин, по два редемптористи і студити) на ротаційній основі виконують служіння в наших громадах. Тому всі п'ять парафій екзархату огорнуті пастирською опікою. Яке їхнє майбутнє? Теперішня кримська влада оголосила про необхідність перереєстрації всіх релігійних організацій до кінця цього року. Кожній із наших парафій доведеться перереєструватися. Проблема полягає в тому, що ініціатором процесу реєстрації повинна бути особа, яка має російський паспорт. Існує велика небезпека, що перереєстрація цих громад може стати правовим механізмом для ліквідації тих церков і релігійних організацій, котрих «влада» вважатиме нелояльними.

Попри війну, сорок сім священиків екзархату героїчно здійснюють своє служіння

Кілька слів про Донецьк. Сьогодні екзархат у Донецьку опинився у вкрай важкій ситуації. Там іде війна. Дев'ять міст на території екзархату, в яких знаходяться наші церкви і громади, були захоплені терористами: там неможливо здійснювати пастирські обов'язки. Тринадцять із наших священнослужителів, зокрема єпископ Степан (Меньок), були змушені виїхати, тому що існує пряма загроза їхньому життю. Владику Степана врятувала Зарваницька Матір Божа. Коли він вирушив на прощу до Зарваниці, був здійснений напад на його дім. Крім того, захопили наш храм, зайняли монастир сестер служебниць у Донецьку.

 З дев’яти міст, з яких нашим священикам довелося виїхати, лише у сімох здійснюється духовне служіння. Наші священики приїздять туди, щоразу ризикуючи життям, бо ж щоразу перетинають лінію фронту. Неможливо сьогодні душпастирювати в місті Горлівка, тому що ситуація там катастрофічна: немає доступу до вірян. Та попри війну, сорок сім священиків екзархату героїчно здійснюють своє служіння. Єпископ Степан, сучасний ісповідник віри, нині є біженцем, як і сотні тисяч біженців в Україні. Наша молитва необхідна містові Маріуполь, в якому є наша парафія і наш священик. Аналогічна ситуація в Криму та постраждалому від війни Донбасі.

Питання зміцнення наших структур у новостворених екзархатах і підтримка священнослужителів на цій території мають бути одним з наших пріоритетів руху на Схід. Як я вже згадував, перед нами постало багато викликів, на які ми не встигаємо відповідати. Ми повинні виробити механізм для пастирської опіки в кризових ситуаціях. Сподіваюся, що зможемо створити центр для координації пастирського служіння в таких ситуаціях. Ми також повинні продовжувати наші дії на міжнародній арені, щоб протистояти інформаційній війні.

Що ж у підсумку надихає релігійних лідерів стати пліч-о-пліч у найважливіших питаннях виживання України як молодої демократичної країни? Це любов до Бога і нашого народу, що є результатом наших стосунків із Господом. Мене постійно супроводжує молитва, написана митрополитом Андреєм Шептицьким (цей святий чоловік залишив  нам безліч молитов, які живлять нас і донині). Вона звучить так:

Всемогучий Боже і Царю Всесвіту, Спасителю наш Ісусе Христе, що всім серцем любиш увесь людський рід і своїм безмежним промислом опікуєшся кожним народом зосібна!

Споглянь милосердно і на наш український нарід, і на кожний інший нарід, що з повною надією припадає до Тебе, як до свого найліпшого Отця і премудрого Царя. Ми, діти цього народу, покірно послушні Твоїй святій волі, любимо всі народи, що їх Ти відкупив своєю святою кров’ю на хресті, а передусім любимо щирою християнською любов’ю наш український нарід. Тим то з любови до нього, а радше з любови до Тебе, наш Боже, благаємо:

Прости йому всі провини, поправ всі його злі нахили, а скріпи добрі нахили; змилосердися над ним у всіх його потребах. Борони його перед усякою кривдою й несправедливістю ворогів.

Зливай на нього безнастанно Твоє щедре благословення.

Наша Церква в ці трагічні часи є і буде проповідником надії

Це та молитва, яка нам в Україні дуже потрібна. Така ситуація, як наша,  породжує стільки гіркоти! Ворожнеча між народами заважає боротися з агресією. Вона займає глибоку духовну незворушність, щоб мати готовність захищати свою батьківщину і не дозволяти серцю забруднитися ненавистю до інших народів. Однак саме такої духовної стійкості ми очікуємо від своїх вірних. Ми хочемо, щоб вони знали, що Бог з нами, і саме тому Церква стоятиме зі своїм народом. Водночас ми бажаємо, щоб вони зрозуміли, що Бог любить також армію і громадян Росії. Як Бог може любити обидві сторони? Це риторичне запитання. Та хто міг би повірити в Бога, який любить тільки одну зі сторін? Це не виключає необхідності старатися розрізняти те, що правильно, і те, що неправильно. Це не виключає необхідності стояти за справедливість і істину, можливо, жертвуючи своїм життям. Але людська гідність вимагає від нас поваги до кожної людини і кожної нації, етнічної приналежності і релігійної традиції. Ці також діти Божі.

Наша Церква в ці трагічні часи є і буде проповідником надії. Сьогодні багато хотіли б, щоб Церква мовчала. Вони звинувачують нас у політизації Церкви, роблячи гучні заяви від імені нашого народу. Така поведінка схожа на поведінку злодіїв, які зв'язують свою жертву, змушують її замовчати і грабують, а потім продовжують її катувати й шантажують, щоб мовчала і не засуджувала злочин, скоєний проти неї. Наша Церква не злякається. Наша Церква не буде мовчати!

Хай Господь дасть нам сили і благословення бути свідками віри, надії і любові.

Наша надія в Бозі!

 

 

+ Святослав,
Архиєпископ Києво-Галицький,
Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви