Глава УГКЦ: «Ми ніколи не брали жодних пожертв від влади, тому були і є вільними»

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав переконаний: кожного разу, коли Церква стає інструментом якоїсь державної машини чи ідеології, вона потрапляє в неволю. «У такій неволі завжди хтось інший використовує церковні інституції, яким люди здебільшого довіряють, щоб маніпулювати їхньою свідомістю або підкоряти їх своїй владі», - констатує він.

Українська Греко-Католицька Церква, яка цьогоріч святкує 25 років свого легального статусу, в Радянському Союзі, на думку дослідників, була найбільшою групою соціальної опозиції до тогочасної системи, яка намагалася контролювати все і вся. А нині роль Церкви у суспільному житті, на думку глави УГКЦ, виражається в тому, що вона є «матір’ю і учителькою суспільства», і це дає відповідь на питання, чому вона була присутня на Майдані. Сьогодні вона, серед іншого, могла б проявити себе і у служінні реформам, вважає Святослав.

Ці свої ідеї він оприлюднив під час проведення в Укрінформі міжнародного діалогу-форуму «Релігія, демократія, цінності», а після цього погодився відповісти на запитання агентства.

НАВІТЬ ПРОТЕСТИ МАЮТЬ БУДУВАТИ, А НЕ РУЙНУВАТИ

- Нещодавно у зверненні до парафіян ви порадили не чекати від влади чуда. Чи не запропоновану урядом програму реформування ви мали на увазі?

- Я мав на увазі оцінку людиною власних можливостей. Бо той, хто при владі, може вважати себе всемогутнім чи новоявленим месією, а, з іншого боку, члени нашого суспільства, яке має рани радянського історичного періоду, зазвичай очікують, що хтось для них щось зробить. Тому я говорив, що не треба очікувати від влади чуда, бо тільки Господь Бог творить чудеса, тобто те, що людині справді не під силу.

А наше завдання - робити те, що належить до нашої компетентності, сили, здатності і особистої відповідальності. Ми не повинні очікувати, що хтось для нас щось зробить - чи то Міжнародний валютний фонд дасть кошти на прожиття, чи влада вже сьогодні покращить нашу особисту ситуацію.

Тому особиста відповідальність – це те, до чого ми сьогодні закликаємо один одного.

- У якій формі громадяни можуть висловити свою незгоду з діями влади, зокрема, можливо, і з планами урізання соціальної частини бюджету, які зачіпають багатьох?

- Протестні настрої у нашому суспільстві сьогодні справді дуже високі. Очевидно, що сьогодні українське громадянське суспільство нарешті пробудилося, і кожен його член має право висловити свої думки і сподівання. Тому висловлення нашої незгоди чи згоди – це є питання пошуку форми, а не змісту. Я не можу сказати, якою конкретно вона має бути, але в усіх наших діях ми мусимо бути справді конструктивними. Навіть коли ми вибираємо спосіб протесту, він має бути таким, щоб будувати, а не руйнувати.

- Тобто палити шини під Радою і кидати депутатів у сміттєві баки не варто, бо який у цьому конструктив?

- Думаю, що коли суспільство вимагатиме від влади певних реформ і справді здійснюватиме громадський контроль над її діями, то це допоможе спільними зусиллями і спільною відповідальністю розбудовувати чи, радше відбудовувати, наше суспільство і лікувати його рани.

БУТИ БАГАТИМ НЕ ГРІХ, А ВЕЛИКА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

- Реформи невідворотні, і уряд, зокрема прем’єр-міністр, попереджає людей, що доведеться затягнути паски. Арсеній Яценюк є парафіянином вашої церкви. Якби він прийшов до вас із запитанням, як пояснити громадянам плани уряду, що б ви йому порадили?

- Я не знаю, чи є примусове затягування пасків способом жертви, але, думаю, що ми повинні відчувати спільну відповідальність за порятунок країни. Сьогодні Україна в стані війни. Кожна війна пов’язана з розрухою і великими економічними труднощами. Тому я хотів би порадити всім, незалежно від того, хто яку позицію в суспільстві займає, бути солідарними. Солідарність полягає у відчутті спільності, співстраждання. І тоді я сам затягну свій пасок, щоб допомогти ближньому. Це те, чого ми всі сьогодні потребуємо.

Не треба бути ідеалістами – перед нами непрості часи, і ми мусимо бути готовими до цього. Але саме солідарність і єднання, на мою думку, допоможуть нам цей шлях пройти.

- Ви бачите у нашому прем’єрі готовність до співстраждання?

- Треба, щоб ви в нього про це запитали (сміється)!

- Чи часто ви його бачите у себе в церкві?

- Ні. Наскільки я знаю, він є парафіянином нашої церкви Святого Миколая на  Аскольдовій могилі, а не нашого Патріаршого собору. Він приходить туди як звичайна людина, тобто ніколи не афішує свою присутність як велика урядова персона.

- Очевидно, що через критичну економічну ситуацію багато наших співгромадян стануть біднішими. Водночас частина людей залишиться багатою, а дехто, можливо, й розбагатіє. У чому, на вашу думку, має полягати культура багатства у бідній країні?

- Сьогодні ми маємо феномен так званих скоробагатьків, які виросли на уламках радянської економіки і, можливо, не завжди чесним і моральним способом швидко збагатилися. Вони мають гроші, але дуже часто не мають навичок як, будучи людьми з певними фінансовими можливостями, з належною культурою з ними поводитися. Бо культурна людина завжди відчуватиме себе частиною ширшої спільноти. Тому культура цієї особи виявляється і в одязі, і в розмові, і у вмінні служити, і в розумінні, яку роль у суспільстві вона має відіграти.

Бути багатим не є гріхом, але це надзвичайно велика відповідальність, деколи навіть тягар. Тому, я думаю, ті особи, які сьогодні мають певні ресурси і бачать країну у великій потребі, повинні переоцінити зміст того майна. Їм слід спитати в себе: «А чому саме мені сьогодні Господь дав у руки такі ресурси? Що я маю з ними робити? Яке моє завдання? Як мені найкраще послужити своєму ближньому, суспільству, державі?»

Можливо, сьогодні й нам треба допомогти цим людям дати відповідь на дані питання.

- Чи церква завжди може приймати пожертви від багатих, але, можливо, не дуже моральних людей?

- Я вам дам дуже конкретний приклад. Ми минулого року освятили наш Патріарший собор Воскресіння Христового у Києві. Ми його будували на певних моральних засадах, зокрема, ніколи не брали пожертв від людей, які здобули своє майно у нечесний спосіб. Тому споруджували собор дуже довго. Ми ніколи не брали жодних пожертв від влади, тому були і є вільними. Це є велике благословення!

На таких моральних засадах живе і діє наша церква.

УГКЦ БУДЕ В КРИМУ І НА ДОНБАСІ, ДОКИ ТАМ Є НАШІ ВІРЯНИ

- Наскільки великою є присутність вашої церкви у Криму і на Донбасі? Чи багато парафій ви там утратили у зв’язку з окупацією півострова Росією і бойовими діями на Сході?

- Крим і Донбас – це трошки різні контексти, хоча ситуація там у чомусь подібна.

У Криму у нас є сьогодні п’ять парафій, які нараховують 12 громад, тобто ми зберегли свою присутність після анексії півострова. Але спосіб присутності і різноманітні юридичні нюанси сьогодні викликають велике занепокоєння. Перспектива легального існування наших громад у Криму не завжди є чіткою і зрозумілою через те, що так звана кримська влада видала новий закон щодо існування релігійних організацій і церков, відповідно до якого всі вони без винятку повинні перереєструватися. Водночас цей закон створює дуже непрості умови для отримання такої реєстрації.

Тепер стосовно Донбасу. В нашому Донецькому екзархаті, який охоплює Луганську, Донецьку, Запорізьку і Дніпропетровську області, є 67 священиків і близько 80 парафій. На території, яка сьогодні перебуває під контролем незаконних збройних формувань, опинилося 12 наших парафій. Зокрема в Донецьку залишилося двоє наших священиків, решта мусили або виїхати через пряму загрозу їхньому життю, або фізично не можуть перебувати на території своєї парафії. Я знаю, що 11 із них переїжджають лінію фронту для того, щоб все ж таки бути разом зі своїми вірянами. У такій ситуації ми сьогодні звершуємо наше служіння, бо люди, які живуть у щоденній небезпеці смерті, найбільше потребують присутності свого душпастиря.

- Ваша церква досить тривалий час не мала легального статусу. Чи не доведеться повертатися в підпілля у нинішній ситуації на Сході та в Криму?

- Підпільна церква, зокрема в часи Радянського Союзу вважалася забороненою структурою, але існувала як домашня церква. Коли не можна було служити в храмі чи десь у громадському місці, священики переїжджали від однієї родини до іншої, і богослужіння відбувалися в родинах. Тобто тягар підпільної церкви винесли на своїх плечах миряни.

Тому які б не складалися суспільно-політичні обставини в тій чи іншій частині України чи світу, доки живуть віруючі люди, церква житиме. Поки у Криму і Донецьку будуть прості греко-католики, до того часу буде церква.

Можливо, будуть створені певні обставини, які унеможливлять присутність там духовенства або свободу богослужінь. Але навіть тоді, коли таке богослужбове життя буде заборонене, церква існуватиме.

- Чи треба переховуватися вашим священикам, які зараз перебувають на окупованій території?

- Є різні обставини. Я не впевнений, що в усіх наших храмах можна звершувати богослужіння, бо деякі підпали під обстріли. Знаю, що наш кафедральний собор у Донецьку все ж таки відкритий, і ті двоє священиків, які залишилися в місті, надають душпастирську опіку своїм парафіянам.

- Як ви ставитеся до того, що зараз добровольчі батальйони блокують доставку гуманітарної допомоги в Донецьк через начебто не той вміст? Чи надає ваша церква благодійну допомогу жителям Сходу?

- Мені важко дати якусь однозначну оцінку цим діям, тому що є дуже багато двозначних ситуацій. Сьогодні якоїсь чіткої і чесної дороги, щоб допомогти людям, які цього потребують, немає, адже завжди є небезпека, що будь-яка гуманітарна допомога може бути використана не за призначенням.

Ми головно надаємо нашу допомогу через «Карітас». Система «Карітасу» (національних католицьких благодійних організацій. – Ред.) діє за принципом допомоги одне одному. Тобто фундаментом, на якому грунтується будь-яка гуманітарна акція чи суспільне служіння нашої церкви, є звичайна християнська солідарність. Тому якщо є громада у потребі, то їй допомагає інша громада.

МИ НЕ МАЄМО ПРАВА НЕНАВИДІТИ, АЛЕ ЗЛО МАЄ БУТИ ПОКАРАНЕ

- Предстоятель УПЦ Київського патріархату Філарет оголосив, що священики цієї конфесії не причащатимуть корупціонерів і хабарників. Чи має ваша церква власну програму боротьби з корупцією?

- На мою думку, питання корупції дуже складне, і якихось простих рецептів чи відповідей на нього не існує.

Слово «корупція» означає зіпсуття, перш за все моральне. Воно насамперед базується на тому, що людина живе так, ніби Бога не існує. І тоді для неї всі інші люди, зокрема у нинішніх складних обставинах, стають лише інструментом для задоволення власних потреб. Такі звироднілі міжособові стосунки є де-факто суттю корупції.

Я думаю, що всі церкви сьогодні одностайні у тому, що нам потрібно лікувати нашу державу від корупції, - це чи не найбільшій внутрішній ворог, який розкладає її зсередини. З одного боку, нам треба зрозуміти, що ми нарешті маємо свою державу, від якої нам не потрібно захищатися, а навпаки, треба її захищати. А з другого ті, хто сьогодні отримав владу як мандат від народу, повинні розуміти, що влада означає служіння тим, хто їм це довірив.

Тож нам сьогодні потрібно оздоровлювати стосунки між людьми, наприклад, між учителем і студентом, між лікарем і пацієнтом. Цей перелік можна продовжувати, а в кінці поставити - між нашою владою і суспільством. І лише тоді ми зможемо сказати, що зробили крок уперед, щоб хоч трошки вилікувати рану корупції.

- Окрім внутрішнього ворога ми сьогодні маємо й зовнішніх. Яке ставлення церкви до ворогів під час війни – їх треба знищити чи пробачити?

- Коли мова йде про війну, ми покликані захищати свою країну, тобто у нас є не тільки право, а й обов’язок захистити свій народ від зовнішнього агресора. Але церква вчить, що ми не маємо права ненавидіти. Про це дуже чітко сказав цими днями (10 грудня під час візиту до Києва. – Ред.) папський легат кардинал Кристоф Шенборн, який прибув до України як представник Святішого отця, щоб продемонструвати підтримку українському народу.

З іншого боку, зло має бути назване злом і має бути покаране. Мова йде не про помсту, а про справедливість. Бо якщо зло не назване і не покаране, воно буде поширюватися. Тут не йдеться про особисту ненависть до людини, яка вчинила злий вчинок. Мова йде про певні засади суспільного будівництва.

- Але вбивці Небесної сотні досі не покарані…

- Безперечно, всі злочини, які були вчинені проти суспільства чи то безпосередньо на Майдані, чи то до Майдану, повинні бути перш за все доведені, а винні мать бути названі і покарані. Але коли ми говоримо про ту кару, яку їм треба винести, вона має бути справедливою.

- Чи не забагато, на вашу думку, в нашому інформаційному просторі присутності нашого зовнішнього ворога Росії і Путіна?

- Якщо вони мають певну злу роль, думаю, що це є справедливим - про неї говорити. Зло боїться, коли його відкривають. Коли зло виставляють на світло, воно слабне.

ЄДИНА ПОМІСНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ БУДЕ, АЛЕ ПОТРІБНІ ПЕВНІ КРОКИ

- Можливо, для вас буде новиною, але мій колега був свідком того, що зараз в УПЦ МП злом називають вашу церкву і знову починають проклинати уніатів…

- Ми ніколи не відповідаємо злом на зло і ніколи жодну церкву не проклинаємо. Тому ми намагаємося в таких обставинах усе ж таки бути добрими християнам. І ми любимо когось не тому, що хтось добрий чи злий, а через те, що Господь Бог їх любить.

- Патріарх Філарет заявляв, що останнім часом Москва робить спроби посварити Київський патріархат і вашу церкву.

- Я думаю, що спроби завжди будуть. Ми їх називаємо спокусами. Вони можуть бути різного рівня, але це не повинно нас лякати. Ми повинні бути християнами скрізь і завжди.

- Чи бачите ви зараз перспективу утворення в Україні єдиної Помісної церкви?

- Питання про єдину Помісну церкву в Україні сьогодні дуже широко дискутується не тільки у церковному середовищі, але й у форматі громадського обговорення. Надзвичайним поштовхом для єднання, для консолідації став Майдан. Саме він створив, я б сказав, загальносуспільний запит на церковну єдність, який у нашій історії ще ніколи з такою силою не проявлявся.

Я думаю, що саме це бажання віруючих людей мати єдину християнську спільноту, яку назвали б єдиною Помісною українською церквою, є відповіддю на це питання. Тому така спільнота, такий рух єднання є, він буде наростати, і єдина Помісна українська церква буде.

Що для цього треба зробити? Не завжди схеми розвитку людського суспільства можна накласти на схеми чи динаміку церковного єднання. Але я все ж таки бачу певні кроки. Якщо бути щирим і чесним, перший крок такої дороги до єдиної Помісної церкви в Україні – це єднання православ’я. На жаль, сьогодні українські православні поділені на три конфесії, між якими немає догматичних різниць, а є певні дисциплінарні канонічні дискусії тощо.

Тому доки в Україні не буде єдиної православної церкви, нам, греко-католикам, доволі важко говорити про якийсь конструктивний екуменічний діалог. Бо якщо почати вести діалог з одною церквою, дві інші ображаються, а з усіма трьома разом важко.

З кожною з православних церков у нас є дуже добрі двосторонні стосунки – набагато кращі, ніж у них між собою. Тож ми зі свого боку намагаємося допомогти нашим православним досягти внутрішньої єдності без того, щоб порушувати правила існування цієї спільноти.

Наступний крок – той, про який писав ще митрополит Андрей Шептицький у своєму душпастирському листі «Як будувати Рідну Хату». Він казав, що для того, щоб збудувати Рідну Хату, яку ми назвали б Єдиною українською церквою чи Помісною церквою в Україні, має відбутися поєднання православної і католицької гілок київського християнства. Він тоді навіть говорив: «Якщо об’єднається церква, нехай главою буде хтось із православного боку».

Така перспектива єднання, я думаю, є найбільш реалістичною. Сподіваюся, що Господь Бог вислухає наші молитви, а наші вірні дочекаються того, про що вони так просять Господа Бога і своїх ієрархів.

- Наша розмова відбувається у переддень двох великих свят – Святого Миколая і Різдва. Які ваші побажання українцям і стосовно того, як жити, і як ці свята відзначати в умовах війни?

- Насамперед свято Миколая нагадує нам, що ми покликані наслідувати милосердя Боже. У час розрухи, у час війни милосердя є рятівним і життєво необхідним для нашої держави, бо таким чином ми можемо врятувати комусь життя.

В умовах війни ми відчуваємо, що, можливо, суто людськими силами ми не завжди можемо все вирішити, що потребуємо Спасителя, який би нам допоміг. І Різдво – це якраз святкування, що той Спаситель є, що Він народився, Він приходить.

Це свято перш за все родинне, тому нам потрібно згадати про тих, хто, можливо, сьогодні страждає чи відчуває втрату свого рідного, близького.

Я хотів підтримати ідею пана Піта Кокса (голова Європарламенту (2002-2004 роки, член спеціальної Моніторингової місії Європарламенту «Кокса-Квасневського», учасник Міжнародного діалогу-форуму в Укрінформі. – Ред.), який звернувся до тих, в кого це є в компетенції, щоб обмін полоненими стався до Різдва. Я думаю, що це був би дуже гарний жест і величезне свято для багатьох сімей, якби наші військовополонені могли повернутися додому і радісно це Різдво відсвяткувати.

Хай Господь Бог нам у цьому допоможе!

Надія Юрченко, Київ
www.ukrinform.ua